ІСТОРІЯ СЕЛА

Село Білопілля маленька частина рідної батьківщини. Село зачарує кожного своєю природою, роботящими руками трудівників села. Хіба не любуєшся ти садами, повноводними ріками, долинами з квітучими квітами, великими стадами корів, табунами гусей і качок. А коли чуєш спів різноголосих птахів так хіба можна залишити село. Ні.

Історія села Білопілля це – невеликий літопис про минуле, про боротьбу селян за своє визволення, розповідь про трудові подвиги білопільчан, які самовідданою працею зовсім змінили обличчя села, воно стало квітучим і багатим.

Село Білопілля центр сільської ради. Розташоване на пагорбах і долинах. Через землі села протікають ріки: Киянка, Бабравка, Гнилоп’ять. Село знаходиться за 15 км. від Козятина, за 12 км. від залізничної станції Чорнорудка і полустанка Білопілля.

Населення 772 чоловік. 297 селянських господарств. Живуть у селі українці, білоруси, росіяни.

Місцевість де розташоване село, вивчалася ще в далекі часи, про те що тут жили наші предки слов’яни-поляни, свідчать залишки поселень скіфів VII-IIст.до н.е., біля села Держанівка та Черняхівської культури II-VIст.н.е., коло села Кашперівка, що знаходяться поблизу Білопілля.

Наші предки займалися вирубним землеробством. Про діяльність предків свідчить стародавній слов’янський календар, з якого добре видно походження і назви наших місяців; наприклад, зимовий місяць, коли сікли дрова називався січень, а коли спалювали дрова, називався березолем, або березнем. І так від назв природи і виконання робіт люди давали назви місяцям.

Про походження назви села є різні народні перекази. Ніби, на цьому місці була битва з татаро-монголами, після чого поле було вкрите білими кістками. Інша легенда говорить про те, що в цій місцевості люди розвели велику кількість птиці і поле було вкрите білим пір’ям, звідси й назва села. Найбільш вірогідно, що назва Білопілля походить від старослов’янського слова біль «Біле», яким наші предки називали освітлені трав’янисті галявини в лісах. На темному фоні листяного лісу , галявина здається особливо освітленою, білою. На таких місцях виникали населення під назвами: Біла, Біленьке, Билилівка, Білопіль та інші. Є ще дані, які дають нам знати про те що з кінця ХVстоліття с. Білопілля належало польському графу Білопільському і від чого пішла назва села.

З історичних даних відомо слідуюче: Білопілля

До 1873 року село входило до складу Польщі. З давніх давен територія Білопілля належала польським магнатам Ташкевичам. Предок цих магнатів 1436 року одержав від князя Свидригайло в подарунок землі, на яких потім виросло кілька населених пунктів, серед них і Білопілля.

XV-XVIст. ця територія не одноразово спустошувалась набігами кримських татар. Населення рятувалось як могло: ховалось в лісових хащах, річкових заростях, та виритих печерах з численними підземними ходами, такі ходи збереглися й до нашого часу.

Тільки в XVIIст. Білопілля розрослося і пізніше стає повітовим містечком. Такі містечка відрізнялися від звичайних сіл лише тим що мали велике населення. Значна частина якого вела торгівлю, займалася ремісництвом.

В містечку вироблялося майже 20 видів ремесел. На чолі управління стояв повітний староста, що відав адміністративними, судовими, і військовими справами. До Білопільського повіту входили села: Непедівка, Великі Гадом ці, Позирки, Панасівка, Держанівка, Верболози, Янківці, Верни городок, Татарське Селище, Кашперівка, П’ятигірка, Камінне, Бровковщина, Закутинці, Сингаївка, Садки – всього 18 сіл.

В період феодалізму Білопілля було великим поміщицьким володінням. Кріпаки графа Тишкевича Карла Григоровича працювали на панщині 4 дні на тиждень, а вразі потреби – цілий тиждень. Основним заняттям було землеробство. Важкі то були часи. При панщині селянин втрачав господарську ініціативу, бо працював під пильним оком пана або його слуги. Селян били нагайками, про це розповідала селянка-кріпачка Кошова Анастасія … Великим тягарем на селянський двір була данина натурою, а часом і чинш. Тяжка праця, постійні злидні, відсутність медицини викликали серед селян хвороби: холеру, кір, віспу. Висока смертність була особливо в дітей.

В 1861 році в містечку проживало 1599 жителів, серед них православних 891 чоловік.

Під час реформи 1861 року селяни одержали наділи землі. За волю і землю платили викупні платежі грішми до 1910 року. За сіножаті відробляли в панському маєтку один день на тиждень.

Містечко було розміщене на перехресті важливих торгових і політичних шляхів, що сприяло його розвитку. Вигідне географічне положення міста, а також розвинуті місцеві ремесла, наявність торгових шляхів – сприяло розвиткові торгівлі. Писарю Литовському з дозволу королівського указу було дозволено проводити 10 базарів на рік. На базарах продавалось: хліб, худоба, віск, мед, риба, сіль, шкури, полотно, гончарні вироби, кожухи, свитки та інше. З дерева виробляли сани, бочки, ночви, ложки, коловоротки, веретена. На ярмарках проходив обмін ремісних виробів на предмети сільського господарства, наприклад : хліб міняли на плуг, косу; сувій полотна на діжки, глечики.

Селяни були гарними землеробами, чудовими хліборобами. Так як основним продуктом харчування був хліб, то відбувалися житні базари, де можна було купити жито, пшеницю, просо, горох, біб. Крім землеробства білопільчани засівали великі площі льоном, коноплями, з якого вироблялося лляне полотно. Згодом селяни здійснювали перехід від двопілля до трипілля. У роботі застосовувався важкий дерев’яний плуг з «залізом». Так як у нас чорнозем можна було ралити за допомогою кількох пар волів, а тому кожен четвертий двір мав воли. На панському полі можна було побачити борони з залізними зубцями для розпушування землі. Багаті селяни робили рала з залізними наконечниками на дерев’яних зубцях. Гарна врожайність була на панських ланах, а найнижча – селянських господарствах.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією – Білопілля увійшло з 1797 року до Київської губернії, з 1846 року до Бердичівського повіту, а з утворенням в 1861 році волостей Білопілля стає адміністративно – територіальною одиницею – Білопільська волость, і підпорядковується Бердичівському повіту. Тут розміщується: місцеві органи селянського самоврядування, волосне управління, волосний суд. Місцеве управління скликало волосний сход, на сходах вибирали волосного старшину, кандидатів у повітові земські від селян та уповноважених  по виборах до Державної Думи. Фактично функції волосного правління виконували: волосний староста і волосний писар. Таким волосним писарем був Кармазин Львов. При волості працювали волосні суди, які застосовували до селян тілесні покарання але під тиском революційного руху царське самодержавство змушене було 1904 році скасували тілесні покарання. Але це не зупинило земських начальників, велесних старост чинити розправу над селянами.

Селяни довго ждали відміни кріпосного права і так прийшла жадана реформа 1861 року, не принесла жителям Білопілля бажаного поліпшення становища. Вони були обплутані новими формами експлуатації. Полегшення яке ждали поміщики, тільки не селяни. Панська «воля» закабалю вала і надалі. Селяни включалися в товарно-грошові відносини, заможні селяни засівали великі площі зерном, беручи в оренду в поміщика ще землі, а також і селян. Відбувалося розшарування на селі. Селянська біднота покидали рідне село.

Біля волості після реформи 1861 року був поставлений на п’ядесталі бюст царю Олександру IIз написом «Царю Олександру освободителю». Цей пам’ятник стояв до 1992 року. На сьогодні його вже немає.

Бурхливий розвиток промислового капіталізму в Росії в останній чверті XIXст. позначився і на Білопіллі. Цьому сприяло проведення недалеко від містечка залізничної лінії Козятин – Бердичів, Київ – Одеса в майбутньому Балтської, що давали можливість ще більше вивозити і продавати с/г продукцію. На роботу залізно дорожнього транспорту з села пішли працювати: Бойко Лукян Юхимович, Бойко Матвій Юхимович – працювали на кур’єрських поїздах кондукторами.

начне зросло і саме містечко, яке належало поміщику графу Тишкевичу. В 1900 році в ньому нараховувалось 334 двори, жителів - 2716 чоловік. З них чоловіків 1324, жінок 1386.Головним заняттям було землеробство. Збирали: 69 пудів пшениці, 63 пуди жита, 60 пудів ячменю, 60 пудів овесу. В Білопіллі було 1903 десятини землі із них 906 поміщицької, 44 церковної, 953 десятини припадало на долю всіх селян. Більшість селян були безземельними чи мали дуже мало землі.

В Білопіллі діяло волосне правління, міщанська управа та інші установи. Земство побудувало волость, школу і було прокладено по центральній вулиці шосейну дорогу. До 1885 року в селі не було школи, була православна церква, Білопільський Римо-католицький Приходський Костьол, 3 єврейських молитовних будинків. І в 1885 році була відкрита церковно-приходська школа. В центрі села стояла церква і костьол. На кінці села, подальше від мужицьких хат, височів поміщицький палац графів Тишкевичів, оточений чудовим парком і ставками. Декілька селянських дітей ходили до попа додому. Вони мусіли обійти попівську худобу, наносити води, зробити всю хатню роботу, а потім у хаті попа їх вчили читати «аз, буки, веди…і так далі.»

Попові треба було мати в селі декілька грамотних людей, щоб уміли прочитати псалтир, допомогти обслужити парафію. Для іншої селянської молоді був у селі шинок. В …р85 недалеко біля церкви була збудована селянська хатка, яка нічим не відрізнялася від інших хат, - хіба що трошки більша. Солом’яна стріха, невеличкі вікна. Посередині при вході під стріхою був зроблений «навіс» на двох стовпчиках. Це вхід в сіни. З сіней двері ліворуч вели в класи, двері праворуч – в помешкання вчителя. В невеличкому приміщенні навчались учні 3-х груп, всього 40-45 учнів. Стояли столи буквою П і в кожному ряду сиділи учні одної групи, переважно хлопці в 1895 році було 12 дівчат. Посередині стояв учитель і навчав дітей усіх груп. Вчителями були Яринко, Оленько, а згодом завідував Григорович Єфрем Олександрович. Іноді з числа здібних учнів, які закінчили цю школу, учитель обирав собі помічника. Так у вчителя Прокопенка був помічником Бойко Прохор Несторович. Ця церковно – приходська школа була у віданні так званого «Київського Єпархіального училищного сонету». Безмежну владу над школою мав піп і урядник. Навчання проводилось російською мовою, українською мовою у школі не розмовляли. Адже піп, крім основної плати -30крб.- одержував щомісяця ще 15 крб. за «обрусеніє». Більше всього вчили церковнослов’янською мовою. Більше вчили по таких книжках: Приходська школа, Граматика, Часослов, Псалтир, Євангеліє. Вивчали також історію Ветхого Завета.

В школі було беззаконня, свавілля, грубощі до учнів. Урядник міг зайти в школу коли йому забажається. Екзамени здавала лише третя група, тобто та що закінчувала школу. Екзаменаційна комісія складалася переважно з духовенства і питала головним чином «історію Ветхого Завета» та молитви.

Навчальний рік починався 1 жовтня і тягнувся до свята Паски, так що канікули тривали 5 місяців. Зимові канікули тривали два тижні. Лише частина дітей ходила до школи, решта сиділи дома в хатах.

В 1902 році школу перевели в новий будинок – теперішню їдальню Білопільської середньої школи. Тут було більш просторе помешкання, проте школа і надалі залишалася під контролем духовенства. Так само було 3 групи в одному помешканні і навчав їх один вчитель. Не всі діти могли навчатися. Одиницям щастило вчитись далі. Кращі з них ставали на шлях революційної боротьби. Син селянина с. Білопілля Корнійчук Антон Семенович ціною великих зусиль і праці вступив в сг Інститут. На канікули він приїзжав і привозив заборонену літературу, розповсюджував її в селі. За революційну діяльність цей молодий революціонер був з Інституту виключений, арештований і кинутий в тюрму. Антону Антоновичу Мусієвичу теж вдалося поступити у військово – фельдшерську школу в Києві. Він теж став на шлях революційної боротьби і переслідувався царським урядом. Мусійовичу загрожувала велика кара за його революційну діяльність і він мусів тікати за кордон. Але царська охранка мала доступ і туди. Його знайшли у Львові і хотіли арештувати. Не бажаючи попастися в руки царської охранки він покінчив життя самогубством. Так складалися долі здібних людей.

В 1908 році було відкрите «Белопольскоє Алексєєвскоє двухкласноє Земскоє Приходскоє Училище.» Школу будувала «Бердичевска уєздная Земская управа», на утриманні якої знаходилася школа. Школа названа Алєксєєвскою в честь наслідника царського престолу Алексія. В будинку школи було 4 класних кімнати, учительська, коридор, роздягальня, кімната для сторожа. Для учительських квартир був побудований окремий будинок. Класні кімнати були обладнані партами, кафедрами  для вчителів і великими дошками. В класних кімнатах були ікони, а в залі портрет царя. Термін навчання в школі тривав п’ять років. Викладались такі навчальні предмети: російська мова, арифметика, оттечесвеная історія, гімнастика, креслення, закон божий.

Педагогічний колектив складався з завідувача школи, 3 учителів, св’ященника. Завідуючим школи був Григорович Єфрем Олександрович. Учителі: Григорович Василина Фапотівна, Яринко  Василь Сергійович, Опенько Леонтій Самсонович, піп Ящурський Іван, викладач гімнастики: Данилюк Григорій Никифорович. Учителі користувалися повагою і авторитетом серед селян.

При «Белопольськом Алексеевском Земском 2-х класнім приходском Училище» відкрите в 1911 році «Ремесленноє Одделение» яке знаходилося на утриманні «Бердичевской уєздной земской управи». Випускники школи одержували кваліфікацію токарів, слюсарів, столярів. Випускником цієї школи був Кошовий Георгій Якович, який довго працював в училищі по спеціальності столяр-токар. Пізніше працював токарем в Білопільській МТС, звідки пішов на пенсію.

В 1919 році в селі був відкритий п’ятий клас «Єдиної трудової семирічної школи».

В 1924-26 роках при школі працював лікнеп, де доросле населення а також підлітки одержували освіту за 3-4 роки. Керував навчанням учитель Минович Степан Герасимович.

В 1936 – 37 році був відкритий 8-й клас Білопільської середньої школи, перший випуск якої відбувся в 1939 році. Кількість учнів а також учителів збільшувалась. В школі учнів нараховувалось до 700. Працювала школа в дві зміни. Нормальне життя школи перервала Велика Вітчизняна війна.

Не минуло село й російсько-японська війна 1904 року. Про хід воєнних дій жителі села дізнавалися від працівників жд станції Козятин –кондукторів. В цей час на царській службі були білопільчани: Кондратюк Павло Юхимович, Мар’янчик Захар Омелянович, Данилюк Г ритор Никифорович, Мельник Микола Каленикович. Наприклад по призову на військову царську службу Кондратюк Павло Юхимович був зачислений у другу Тихоокеанську ескадру. Коли розпочалася ря війна їх ескадру перекидають до С-Петербург Балтійського моря на далекий схід, де вже проходили страшні бої, як на суші так і на морі. Ескадра була Рождественського, бої 14-15 травня 1905 року були з перевагою сил Японії. А лише частині Російської ескадри вдалося прорватися і ввійти в Японське море. Сили були розбиті і Росія одержала поразку. З великими труднощами повернулися в свої води. Згодом він, відслуживши військову службу, повернувся в рідне село, де працював біля землі.

Революційна боротьба робітничого класу на початкуXXст. мала великий вплив і на населення села Білопілля. В 1905 році в селі був організований страйк молоді, яка працювала на обробітку цукрових буряків у орендатора Райса. Страйком керували Петро Васильович Мар’янчик, Костянтин Артемович Сидун, Пилип Гнатович Січкар. Поліція їх арештувала і катувала у в’язниці. За революційну діяльність і розповсюдження нелегальної революційної літератури був заарештований і важко катований  Корнійчук Антон Семенович, Антон Антонович Мусійович та інші.

Тяжкі сліди залишила для села Імперіалістична війна. Багато односельчан забрали на війну. Особливо багато загинуло на Південно-Західному фронті. Брусиловський прорив забрав сім громадян: воїнів-солдатів. В живих залишилися і повернулися Біло шкап Федір Андрійович, Бойко Петро Гордійович. Вони принесли в село революційні ідеї. Багато людей по закінченню війни повернулися з полону.

Страшними були для села роки громадянської війни. Село зубожіло, бідність, злидні, неграмотність, хвороби призводили до того, що село, не дивлячись на родючі землі, вигони, пасовища, води, село стало невпізнаним. Багато селянських господарств були безкінними, поля вкривались бур’янами, робочі сили не було, вдови з малими дітьми голодували, багато дітей шукали кусок хліба в мисці. На боротьбу з махновцями, петлюрівцями, різними бандами мобілізували до війська багато чоловіків. І коли вже грянула Велика соціалістична революція, більшість здорових, молодих хлопців було забрано в ряди Червоної армії. Односельчанин Парфенюк Іван Онуфрійович був у 25 Чапаєвській дивізії. Залишившись в живих він багато розповідав про бойові будні.

Як тільки надійшло повідомлення про перемогу великої Жовтневої революції в столиці та інших містах у Білопіллі відбувся мітинг на якому було проголошено встановлення Радянської влади у волості. Політична влада на селі очолювалась волосним ревкомом, який був утворений в лютому 1918 року. Головою ревкому був Оверко Васильович Січкар. Ревком проводив конфіскацію поміщицької землі, зерна, худоби та розподіляв їх між біднотою. Вони одержали біля тисячі гектарів землі.

Однак соціальні перетворення не розпочалися в Білопіллі після Великого Жовтня, перерване 1918 року вторгненням австро-німецьких військ. З їх приходом підняла голову місцева контрреволюція, але передова грамотна частина селян і службовців, а також робітники залізно-дорожнього транспорту Козятина різко виступали проти дій ворогів села. В березні 1919 року частина Червоної Армії визволили Білопілля і вже в листопаді 1919 року було обрано Сільку Раду, головою якої був обраний Ковбій Кіндрат Григорович.

Але процес дальшого відновлення радянських порядків був ще раз перерваний у квітні 1920 року Інтерреволюцією буржуазно- поміщицької Польщі. Проте уже у червні цього року кіннота I-Iкінної армії під командуванням Семена Будьонного було визволене село. Бої відбувалися жорстокі на річці Гуйві, між Радзівілівкою і Верни городком. Свідком цієї події був Лобода Павло Каленикович. Перемогу одержали будьонівці, які пішли в наступ на захід, проходячи через село Білопілля, Кашперівку. Все це залишало гіркі сліди. В селі радянське будівництво почалося в ході громадської війни. 5 січня 1920 року в Білопіллі проведено вибори в волосний ревком, на яких покладалося завдання підготовки і проведення виборів до рад. Виконати ці завдання не вдалося тому що Білопілля знаходилось в окупації яка продовжувалась з кінця квітня до 8 червня. Велі голод, хвороби, лишалися необробленими поля, повернулося в село багато калік, вдів. Трудящі Білопілля активно бореться з різними ворогами радянської влади. В 1920-21 роках на території білопільської волості бешкетували банди. Населення брало участь у знищенні їх. Холодна при волості щоденно поповнювалася бандитами, з якими доводилося тяжко працювати волосній владі. У 1922 році з бандитизмом було покінчено. Розпочався перехід до мирного життя. В січні 1921 року було обрано комітет незаможних селян, головою якого був Повар Максим Остапович.

 

В січні 1923 року в Білопіллі створено осередок селян: Мельничук Григорій Савич, Щерба тюк Микола Андрійович, які щоденно зростали політично і проводили політико-масову роботу серед жителів села. Помічником партійної організації стала комсомольська організація, яка народилася в січні 1923 року. Першими комсомольцями були: Марченко Дмитро Юхимович, Савицький Степан Терентійович, Данилюк Дмитро Харлампович, Загоруйко Лукаш Омелянович. Ряди щоденно поповнювались . Партійна і комсомольська організації, сільрада, комітет незалежних селян очолили боротьбу за відродження господарства, за здійснення ленінського кооперативного плану, за культурний розвиток села. Працює лікнеп, збільшується кількість учнів в школі, проводиться культурний відпочинок. Великим авторитетом користувався серед односельчан драматичний гурток, де активно працювали такі члени гуртка як: Щерба тюк Софія Наумівна, Новіцька Галина Терентіївна, Щерба тюк Терешко Михайлович, чотири брати Масани – Іван, Данило, Семен, Лук’ян і інші.

А ставили п’єси у театрі приміщення волості. Це було пробудження до світлого приємного життя села. Село охоплене політикою Непу. День за днем розквітало село-місто. В селі було 8 вітряків: Біло шкап Мусій, Корнійчук Пархом, Белінський Гри ціан, Поліщук Григор, Маковоз Рошмихіль, Маковоз Мишхаім; 6 кузнів, 4 крупорушки,2 драчки, 2 водяних млина, 3 стельмашні, центроспирт, 2 трактири, 4 постоялих двори, заїзди і інші. Всюди вистачало робочих рук і вони були. Багато селянських дітей вчилися ремеслу, були свої: шевці, кравці, шорники, мотузники, красильники, школярі, гончарі, ковалі, плотніки, покрівельники. Село щоденно змінювало своє обличчя. Волость наділяла землю на настройку житлових будинків. В місті збиралися великі ярмарки – свого роду була школа.

В 1923 році було створено СОЗ, який був одно чисельним а уже 1927-28 р. в СОЗ об’єднувалося більше селян, цій селянській артілі допомагала держава у вигляді довгострокових позик. На одержані від держави гроші артіль закупила робоче тягло, реманент і спільно обробляли свої ділянки. СОЗ складався з 15-ти господарств. Головою СОЗу був Мар’янчик Арсень Андрійович. СОЗ послужив для організації колгоспу, який у 1929 році і народився. Першим головою колгоспу був Загоруйко Денис Кузьмович. Колгосп назвали «Нова громада», він об’єднував 394 двори, 765 колгоспників і так протягом літа 1930 року в селі була завершена колективізація. Село було розбите на 6 бригад, на чолі з бригадирами. Ходом роботи колгоспу керувало правління і партійна організація очолена Давидом Мусійовичем Лісовським. В кінці робочого дня кожен бригадир доповідав про зроблену роботу. В селі була пекарня, яка забезпечувала якісним хлібом всіх жителів села. Пекарями були: Якими шин Каленик Пилипович, Щерба тюк Ярина Андріївна, Кіндратюк Іван Павлович, Козаченко Іван Михайлович. Добре забезпечували торгові кооперації промисловими і продовольчими товарами, де продавцями були: Лагер Хаім, Маковоз Хаім. В селі був організований єврейський колгосп, але він довго не проіснував. А євреї почали об’єднуватися в артілі. Головою був Глухий Хаім. 1935 року була єврейська початкова школа.

В 30-х роках молодь почала виїзжати на новобудови Волховської, Свірської ГЕС. Про трударів селян завжди піклувалася лікарня, яка працювала в селі з 1901 року. В лікарні працювали: Мельник Микола Каленикович, Панасик Тарас Амбросійович, Ковбій Устим, Саган Андрій та інші. В1905 році працювала часна аптека Яновського. Лікарня мала свою аптеку, якою завідував лікар Біскупський, а після Жовтневої революції була державна аптека якою завідував Штрафун.

На сьогодні в селі є відділкова лікарня, яка обслуговує села: Велике, Верни городок, Верболози, Держанівка, Позирки, Панасівка, Кашперівка, Селище. При лікарні працюють на 1996 рік 4 лікарі, 20 медсестер.

Страшне слово голодомор, коли людина вмирає від хвороби здається що це законно, йшла боротьба за життя, але смерть перемагала. Люди пухли і вмирали в хатах, на подвір’ї. Вмирали одинокі, сім’ями незалежно від того великі були сім’ї чи маленькі. Наприклад, вимерла сім’я Бойка, що складалася з чотирьох чоловік, а в сім’ї Острата Нюні було аж семеро – всі померли. Ховали цих покійників просто – кожного ранку кілька чоловік робили об’їзд села і підбирали трупів. Потім везли їх до кладовища, де була викопана величезна яма. В період голоду поширилися крадіжки, розбої – в травні 1933 року в селі, серед білого дня в хаті зарізали Ганну Кондратюк, забравши з хати буханку хліба і кусочок сала. Колосилися жита, цвіли садки, здається все було для життя а воно не так. Голод 1932-33 років забрав 188 чоловік, серед них 44 дітей. Поховання було на православному кладовиську. На сьогодні оформлена могила, встановлено пам’ятник.

В 1936 році була організована МТС, до якої входили села: Закутинці, Гадом ці, Панасівка, Держанівка, Позирки, Гурівці, Непедівка, Верболози, Верни городок, Янківці, Селище, Кашперівка, Білопілля. Першим директором був: Григоренко Петро Кирилович, а згодом Киркопуло, Дейніцин, Кісарчук, Дайков, Лещевський. Багато молоді пішло вчитися на механізаторів. Першими трактористами були: Загоруйко Денис Кузьмович, Бойко Антон Дмитрович, Шевчук Федір Пантелеймонович, Зайчук Степан Пантелеймонович, Корнійчук Григір Вікторович, Дзівалтовський Антон Леонідович. МТС відіграла важливу роль у зміцненні колективних господарств. При ній був організований політичний відділ, який проводив організаційну роботу. Відчувалося що МТС дає позитивні результати, заможнішим стало життя селян. Працювало 2 клуби єврейський і український. З’явився закон про обов’язкову середню освіту. В 1935 році семирічна школа була перетворена в десятирічку.

Переважна більшість випускників школи поступали у вищі навчальні заклади і успішно їх закінчували. В 1939 році був перший випуск десятого класу. Випускників було 34 всі поступили в інститути Києва, Вінниці.

Відбудова. 11 липня 1941 року в село Білопілля ввірвалися механізовані гітлерівські війська. Окупанти почали господарювати по своєму: грабувати, забирати хліб, продукти, скот. В селі залишилися лише діти та жінки, чоловіки були в армії. Це були жнивові дні, всі повинні були виконувати роботи які давали німецькі правителі. Над жителями проводилися розправи. 50 чоловік єврейського населення були розстріляні на краю польського кладовища, де оформлена могила на якій написано:»Загинули від рук фашизму». Страшно згадувати це. 31 чоловік було вигнано на роботи в Німеччину. Село було пограбоване, зруйноване. Війна принесла неймовірні труднощі і нестачі людям. А ось настав довгожданий день 28 грудня 1944 року село було звільнене від фашистів. Визволення провела війська другого гвардійського танкового корпусу під командуванням генерал – лейтенанта Гетьмана. Розпочалося визволення Козятина і всієї Вінниччини. Після війни в село багато хто не повернувся: Мар’янчик Марія не діждалася 3-ох синів, Парфенюк Ласовета – трьох синів, Корнійчук Степанида – двох синів, та інші.  137 жителів повернувшись з війни померло вдома скаліченими.

Не можна не згадати що під час німецької окупації жителі села не забули про людей які діяли на користь перемоги. Тісний зв’язок партизани мали: Ковбій Михайло Устимович, Бойко Андрон Лукич, Павлюк Порфирій Каленикович. В селі діяла підпільна група з 27 чоловік, якою керував Богуславський Петро Антонович. Поверталися з фронту і героями, з медалями і орденами. Серед них: Король Василь Трохимович, Жорно клей Василь Іванович, Харманенко Степан Сергійович, Палійчук Павло Іванович, Радистів Віктор Васильович. Бойовими орденами і медалями 157 жителів було нагороджено. Війна принесла жителям села надзвичайно великі страждання та злидні. Після війни з величезним ентузіазмом відбудували колгосп, лікарню, школу.

Не зважаючи на труднощі вже першого після визволення року колгосп вчасно впорався з весняно-літніми і осінніми польовими роботами. Орали землю коровами. Державний план хлібоздачу виконали. В березні місяці 1944 року загальні збори колгоспників обрали правління на чолі з Кондратюком Семеном Матвійовичем. Правління повернуло на ферму 40 корів, 56 коней, 96 вуликів. Село ожило. В молоді з’явився інтерес до навчання. Запрацювала на повну силу лікарня, школа, бібліотека, радіовузол. На початку 50-тих років в селі почали капітальне будівництво нової МТС. В 1954 році будівництво закінчилося. Був створений справжній технічний городок з прекрасною майстернею, гаражами, гуртожитком. Була нефтебаза, роботою керував Козаченко Гнат Антонович. В МТС нараховувалося 100 тракторів, 40 автомашин. В селі побудовано 4 магазини, кафе, приміщення пошти, дитячий ясла – Сад. Розширено корпус лікарні на 45 ліжок. Село електрифіковане, газифіковане. На території села працює метеорологічна станція.

Село Білопілля гордиться своїми вихованцями. Із стін нашої школи вийшло: учителів – 123, лікарів – 26, Фельдшерів – 62, ветпрацівників – 14, інженерів – 41, офіцерів – 25, юристів – 5, фармацевтів – 11, кореспондентів – 4, агрономів – 12. Великим авторитетом, шаною і повагою користуються ті яких високо оцінила Батьківщина, серед них: Данилюк Іван Григорович, Новіцький Сафран Терентійович, Щербатюк Іван Наумович, Корнійчук Ліда Андронівна, Щербатюк Павло Омелянович, Щербатюк Іван Омелянович.

Гордістю села їх невтомна праця від діда-прадіда працюють в колгоспі: цілі династії – Мар’янчик Микита Манілович, його син і невістка, їхні сини – богатирі полів – Петро, Василь, Микола; друга династія Мар’янчиків: Кузьма Григорович його син Юрій тракторист.

Династія Кошових: 2 діда Іван – столяр, слюсар; Микола – тракторист-бульдозерист- його сини Віктор та Олександр – механіки, трактористи, комбайнери, шофера.

Стати хліборобом не просто. Людина яка, керує машиною на полі, повинна удосконалювати вміння володіти технікою. Пам’ятають механізатори що коли виростиш два колоси на квадратний метр – не отримаєш пуд зерна.

У них світла пам’ять і золоті руки, їх супроводжують слова: «Не залишити колоска на полі і не загубити зернини в дорозі. Продовжували і продовжують традиції хліборобів: Якими шин Микола Каленикович, Савуляк Олександр Петрович, Антонів Петро Зінев’євич, Бойко Микола Васильович. Їх учителями і наставниками стали: Король Антон Мусійович, Данилюк Микола Гордійович, Ващук Яків Миколайович.

Щоденно дбали щоб ріками лилося молоко, щоб в достатку було масла в кожній родині: Мар’янчик Ніна Євтухієвна, Марушкевич Надія Іванівна, Щерба тюк Вікторія Володимирівна, Борачук Надія Павлівна, Упрій Галина Павлівна, Харманюк Марія Павлівна.

З багаторічну працю Корнійчука Павла Гнатовича нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, Орденом Леніна за високі показники у вирощуванні і збиранні зернових культур. У 1957 році він з площі 250 га. намолотив 5675 центнерів.

В 1956 році в Білопіллі відкрито метеорологічну станцію, яка підпорядкована Київському управлінню Гідрометеорології і контролю природного середовища. Всі дані передаються в Київське бюро погоди. Першим завідувачем був Козлов. Метеостанцію обслуговують 4 техніки – метеорологи: Павлюк Н.І., Палійчук Н.І., Розводовська Л.Г., Мельник Г.М., Присяжнюк Т.О. Станція розміщена на краю села в мальовничому куточку, вся потопає в зелені, квітах, оформлена площадка для спостережень.

1956 рік вписав гарну сторінку в історію села. З великим натхненням в’їжджали молоді серця з посмішкою на обличчі з бадьорими настроєм в Казахстан і в Алтайський край на підняття цілини. 46 чоловік виїхало з село щоб на цілині заколосилася пшениця, зацвіли сади. Ось вони – ті герої цілини: Павлюк А.Ф., Мельничук В.М., Тимощук В.С., Сідлецький М.І., Бойко П.Я., Бойко В.З., Повар Л.І., Повар З.С., Корнійчук А.Е., Легкодух Л.К., Якими шина Н., Корнійчук А.Е., Шарий О.Т., Шара В.Т., Лебедєв П., Бойко Н.В., Король Р.М. та багато інших. Це була велика сім’я білопільчан, які так далеко від рідного села писали часто листи батькам описуючи про незвідані далекі краї Казахстану і Алтаю. І досі багато із них живуть там. То їх теж там рідна домівка.

В 1995 році в Білопільську МТС реорганізовано в Ремонтно Технічну станцію. На сьогодні майстерня тракторної бригади с/г підприємства імені Ватутіна очолене Яки мишиним Миколою Калениковичем. На території старої МТС щорічно з’являються нові будови, гаражі, автозаправочна станція, баня, житлові приміщення. Є і місце для відпочинку – фруктовий сад. Не далеко від тракторного парку розміщається АВМ, яка допомагає багато колгоспу в сушінні та перемелі зерна.